Його арештували за доносом, репресували за правду

Новина про арешт у Карелії (Росія) відомого дослідника радянських репресій 60-річного Юрія ДМИТРІЄВА шокувала не тільки росіян, які були добре знайомі з ним, а й українців. Не викликає жодного сумніву, що російська влада знайшла спосіб позбутися росіянина, якому було соромно за дії Кремля. Ось що розповіла про цю людину з великої літери Леся БОНДАРУК, представник Українського інституту національної пам’яті у Волинській області, кандидат історичних наук.

«Сам поки що за кордон не збираюся. Сама розумієш, є у мене і важливі справи, і серйозна робота – робити так, щоб це суспільство трохи більше думало і мало совість. Правда найдієвіший спосіб проти брехні та беззаконня. Безсовісність Кремля сягає свого апогею. Безсовісно і безцеремонно вони проводять попередню імперську політику, намагаються з «гебешною удалью» викручувати руки новим незалежним державам. Мені соромно… А всередині Росії вирощується новий культ – Путінсько-поліцейський. Гебісти та інші силовики обнагліли вище можливого. Знову починається гонка озброєння, починаються шпигунські процеси… У країні нагнітається істерія «екстремізму», під цю дудку відбуваються найпідліші речі…», – писав в одному з листів мені ще у 2006 році Юрій ДМИТРІЄВ.

Його заарештували на два місяці 13 грудня 2016 року і звинуватили у задумі виготовлення дитячої порнографії. Історику загрожує термін – 15 років ув’язнення. Сам ДМИТРІЄВ у залі суду назвав обвинувачення «сюрреалізмом» і «заказухою».

dmytrijev-yurij-2Протягом останніх 30 років Юрій ДМИТРІЄВ досліджував радянські репресії, був головою карельського товариства «Меморіал». Його колеги пов’язують арешт із обіцянкою історика створити карельський «список катів» як продовження проекту Міжнародного товариства «Меморіал» з оприлюдненням бази імен та біографій працівників НКВД 1930-х років. Вони розповідають про те, що ДМИТРІЄВА останнім часом часто допікали дзвінками родичі енкаведистів.

Громадськість заступається за ДМИТРІЄВА – на сайті change.org петиція на його підтримку зібрала вже понад чотири тисячі підписів. Карельська спілка журналістів випустила звернення до голови Слідчого комітету Карелії з вимогою звільнити історика.

ДОСЛІДНИК МІСЦЬ МАСОВИХ РОЗСТРІЛІВ В СРСР

В Україні Юрій ДМИТРІЄВ найбільш відомий як людина, яка разом із відомим правозахисником Веніаміном ІОФФЕ знайшла місце розстрілу в урочищі Сандармох соловецьких в’язнів.

Ми познайомилися у 2003 році у Петрозаводську на зустрічі з Товариством українців «Калина», яке багато років очолює Лариса СКРИПНІКОВА. Наступного дня усі разом брали участь у поминальних заходах в урочищі Сандармох, де було розстріляно соловецьких в’язнів, а серед них і цвіт української інтелігенції, арештованої у 1930-х роках. Тоді ж я купила книжку Юрія ДМИТРІЄВА «Беломорско-Балтийский водный мир (от замыслов до воплощения)». Неподалік пам’ятника з написом «Люди, не убивайте друг друга» ми сиділи на пишному карельському мохові, просякнутому на кілька метрів кров’ю невинно убитих 1111 політичних в’язнів, і писали інтерв’ю.

— ПАНЕ ДМИТРІЄВ, ЯК ВАМ ВДАЛОСЯ ЗНАЙТИ ЦЕ МІСЦЕ РОЗСТРІЛУ?

— У березні 1997 року в архіві ФСБ я зустрівся з групою петербурзького «Меморіалу» на чолі з Веніаміном ІОФФЕ та Іриною РЄЗНІКОВОЮ. Вони шукали сліди загубленого соловецького етапу. Оскільки я також працював із розстрільними списками, то ми у пошуках зупинилися на місці біля Медвежої гори. Домовилися організувати пошукову експедицію. 1 липня 1997 року відбулася знову наша зустріч і за допомогою солдатів місцевого гарнізону почали розкопки. Ми мали деякі суперечності, шукали у різних місцях, але нарешті мені вдалося знайти саме ті ями осілого ґрунту землі, які стали колись могилою для багатьох в'язнів. Розкопки наші сподівання підтвердили. Провели експертизу процесу давності захоронення.

— ЧИ БУДЕ У САНДАРМОХУ КОЛИСЬ МЕМОРІАЛ ?

— Те, що ми тут бачимо: маленька церква, хрести, пам'ятник, дорога — усе було зроблено у перші роки після віднайдення цього місця. Нині повільно розробляється проект меморіалу, але якщо цю справу постійно не підштовхувати, то ніхто нічого не зробить.

— З КОЖНИМ РОКОМ СЮДИ БІЛЬШЕ ЧИ МЕНШЕ ЛЮДЕЙ ПРИЇЖДЖАЄ?

— Більше. Проте менше приїжджає людей похилого віку, а переважає молодь. За короткий період часу відійдуть останні діти розстріляних у Сандармоху, тому важливо щоб це місце знали їх нащадки.

— ВИ ЗАЙМАЄТЕСЯ ДОСЛІДЖЕННЯМ ІСТОРІЇ ЧЕРВОНОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ. ЧОМУ ВАС ЗАЦІКАВИЛА САМЕ ЦЯ ТЕМА?

— Я люблю таємниці і знаходити їх правдиву розв’язку в майже недоступних місцях, зокрема, в архівах. Коли я вперше зіткнувся з цією справою і побачив незацікавленість, нерозуміння і безсилля влади, то були пропозиції залишити все це напризволяще. Я відповів: «Це ж люди, яких треба, як належить поховати». «А хто цим буде займатися?», — запитали мене. Тоді я й взяв на себе ініціативу. Щоб довести, що у Сандармоху лежать жертви радянського терору, довелося півтора роки боротися із прокуратурою.

— У ВАС ВИЙШЛА КНИЖКА ПРО БІЛОМОРСЬКО-БАЛТІЙСЬКИЙ КАНАЛ. ЯКА ОСНОВНА ЦІЛЬ ВАШИХ ВИДАНЬ?

— У своїх книжках я переважно оприлюднюю маловідомі і малодоступні документи. Зокрема, в останній цій книжці про ББК є і новела про першого головного інженера каналу українця професора Анатолія Оксамитного.

— НАД ЧИМ ВИ ЗАРАЗ ПРАЦЮЄТЕ?

— Розробляю проект віднайдення на Соловецьких островах конкретних місць поховань ув'язнених, розстріляних і померлих там у роки радянської влади. Цього року я вже двічі був на Соловках, де отримав усі потрібні документальні дозволи на проведення робіт і визначив 4-5 місць, де можуть бути могили. А тепер збираюся поїхати взяти пробу ґрунтів. Якщо все буде йти за планом, то наступного року розпочнемо роботу. Мені вже не цікаво просто знайти місця поховань, цікаво дослідити, хто саме там покоїться. Тому, якщо наступного року відбудеться експедиція, то ми матимемо потрібне технічне обладнання для таких складних експертиз.

У книжці «Беломорско-Балтийский водный путь (от замыслов до воплощения)» Юрій ДМИТРІЄВ наводить вражаючі свідчення про те, як на побудову Біломорканалу влітку 1930 року ПРОДАВАЛИ в’язнів Соловецького концтабору:

«Уявіть собі, там (в управлінні Соловецького табору) так і кажуть: «продаємо», «при оптовій купівлі знижка», «першосортний товар», за такого-то в Архангельську 800 рублів у місяць дають, а ви 600 пропонуєте! Товар-то який. Курс у вищому учбовому закладі читав, солідні друковані праці має, директором величезного заводу був, у довоєнний час одним із кращих інженерів вважався, і десятилітник за статтею 58 пар. 7 (тобто висланий на каторгу на 10 років за «шкідництво») значить, працювати буде, як треба, а ви 200 рублів жалієте. Я все-таки доторгувався, вони уступили, тому що ми 15 інженерів оптом взяли. Чудовий народ підібрав», – згадує В.Чернавін розповідь купця-комуніста Л.Богданова. На запитання про умови купівлі, Богданов відповів: «Куплені перебувають у повному нашому розпорядженні, ми можемо назначати їх на будь-яку роботу і відповідальну посаду. За кваліфікацію, добросовісність і благонадійність ГПУ ручається і відповідає. Спостереження за ними веде місцеве ГПУ. У випадку втечі ми не відповідаємо. Проте ГПУ впевнене, що вони не втечуть, тому що у них жінки і діти живуть у інших містах і майже як заручники. Ми виплачуємо ГПУ за них щомісячно 90 відсотків встановленої за договором нагороди, а 10 відсотків видаємо кожному ув'язненому на руки, згідно з його заробітком. Оскільки ми платимо за них не за «тарифною сіткою», а значно нижче, то щодо роботи вони прирівнюються до спеціалістів, що працюють без обмеження часу, і ми можемо заставити їх працювати хоч 24 години на добу. А якщо вони не захочуть працювати, то за першою ж нашою скаргою проданого знімають з роботи і відправляють назад у концтабір, де після цього буде непереливки. Нам же, навзамін поверненого, висилають іншого, такої ж кваліфікації». «А якщо у них не буде? Це ж крупні спеціалісти». «У ГПУ не буде? Що ви, вони ж будь-якого з волі взяти можуть, та й «готових» у них вистачає. Кращі інженери і професори на лісозаготівлі як лісоруби працюють. В яких умовах – слухати важко. Для них щастя бути проданим, все-таки на свою роботу стануть і грошей хоч трішки отримають», – зазначив Богданов».

17 років поспіль українці їздили вшановувати пам’ять загиблих земляків в урочищі Сандармох і на Соловки. Останні два роки українська делегація туди не їздить. Після воєнної агресії Росії проти України це стало небезпечно. Але члени Товариства українців Карелії «Калина», яке очолює Лариса СКРИПНІКОВА, постійно беруть участь у Днях пам’яті, що відбуваються на початку серпня.

НЕКРЕМЛІВСЬКИЙ ВИБІР

Після 2003 року я не бачилася з Юрієм Дмитрієвим, але час від часу листувалася електронною поштою. У них історик писав про своє ставлення до Помаранчевої революції в Україні:

«Про висвітлення виборів в Україні російськими ЗМІ я й говорити не хочу… Кремль зробив ставку на букву Я. Підкреслюю, не Росія, а Кремль. Відчуй, як кажуть, різницю… Картинку дивився без звуку, бо коментарі було слухати просто гидко. Напередодні пере голосування відзначали у нас ювілей хору «Українська пісня», був великий і гарний концерт. Прийшов я на нього з помаранчевою квіткою на лацкані жакета… Деякі «наші», пардон, «хохли» дивилися на мене як на зачумленого: «Ти що за Ющенко? Ти що телевізор не дивишся?» Та й зараз, після Перемоги, російські ЗМІ продовжують, сподіваюся, що за інерцією, говорити про події в Україні в темних барвах… воно й зрозуміло, і стратегічні запаси України з-під контролю вийшли, і, найголовніше, бояться як би наш народ ближче до виборів не зробив інший, не кремлівський вибір».

Ділився і розповідями про свою діяльність. Наводжу повністю уривок листа, оскільки він дає можливість зрозуміти якою складною і надзвичайно важливою діяльністю займався Юрій ДМИТРІЄВ:

«Тепер трохи про свої «труди». Майже все минуле літо (2005 рік – Л.Б.) провів на 8 шлюзі Біломорсько-Балтійського каналу – облаштовували з друзями табірний цвинтар, який знайшли минулого року (більше 10 га, більше 1000 могил). Що змогли зробити – зробили. Почистили ліс, розмітили та проклали доріжки, побудували три містки через струмки та річки, встановили хрести і пам’ятну плиту, зробили підрахунок могил та інше. І як ти думаєш, за чиї кошти? Правильно думаєш – все літо крутилися на ті гроші, що виручали від продажу моєї книжки на Біломорканалі. А уряд в кінці вересня компенсував – четвертину від затраченого… Ну й біс с ними, зате тепер є куди людям прийти…

dmytrijev-yurij-1У липні десять днів провели на Соловках. Пробували уточнити місця захоронення під Секірною горою. Ми – це Анатолій Разумов (редактор Санкт-Петербурзького мартиролога) із сином, і я з сином своєї колеги з Твері. Щоб не тягатися від Кремля (так називається великий соловецький острів – Л.Б.) до місця робіт, домовилися і жили в скиту на Секірній горі. Я напевно був перший, хто сфотографував ВСІ закутки цієї споруди – від маячної башти до льодовика в маячному будиночку. Більших успіхів у пошуку могил не досягнули, те, що я знайшов у позаминулому році, відкрити не змогли (обладнання було не те), але визначили ще одне місце і домовилися, що в цьому році поїдемо туди знову.

Тепер сиджу і «творю» ще одну книжку про Сегежлаг. Передісторія створення цієї книжки така: у позаминулому році прислали мені колеги оцифровані знімки карток частини картотеки ув’язнених Сегежлага, які були знайдені в архіві Нижньо-Тагільського райкому КПРС. Як вони туди потрапили – хтозна. Але виявилося їх там біля трьох тисяч, і за дивним збігом обставин, майже всі на ув’язнених жінок. Майже рік я розшифровував і заносив у базу даних. Потім склав список і назвав його «Невільниці Сегежлага». (Сегежа – це місто в Карелії, в’язні будували там перед війною Сегежзький лісохімкомбінат – Л.Б.). Списочок вийшов сторінок на 200, але видавати його окремою книжкою за кошт бюджету не вийде – через останні російські перетурбації і монетизацію повністю припинено фінансування програми книговидання. Довелося підбирати документи і розповідати ще і про сам комбінат, його будівництво, про випуск першої продукції та інше. З нагоди 60-річчя перемоги довелося ще додати історію комбінату в роки війни (зараз тільки під війну можна грошики на книжку віднайти). От сиджу і зараз намагаюся «запхнути» під одну обкладинку все – і про табір розповісти, і про зеків, і про війну з її прибамбахами. За результатами книжки, думаю з’явиться в Сегежі ще один пам’ятник або пам’ятна дошка. Для нинішніх мешканців Сегежі цей період історії – суцільна біла пляма. Ну що ж, будемо розфарбовувати…»

В іншому листі Юрій ДМИТРІЄВ якось написав:

«Вірте: Росія – це далеко не один обнаглілий Кремль, в Росії також нормальні люди живуть, і вони, нормальні люди, бажають вам щастя».

Сьогодні, коли Росія окупувала українські території та вбиває наших солдатів, важко у це вірити. І все ж, саме постать Юрія ДМИТРІЄВА дає зрозуміти яким насправді нещасним є цей російський народ, у якого відібрали не лише право вибору, а й можливість навчитися бути вільним. Не знаю чи вдасться Юрію ДМИТРІЄВУ вирватися з ув’язнення – вочевидь, тоталітарна неоімперська система, яка його арештувала, довго готувалася до цього. Але мусимо спільно захистити добре і чесне ім’я людини, яка зуміла за короткий період життя своєю діяльністю заробити собі на прижиттєвий пам’ятник за відновлення історичної правди.

Леся БОНДАРУК, представник Українського інституту національної пам’яті у Волинській області, кандидат історичних наук

Публікація на тему ТУТ

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?